Козак (тур., крим.-тат. kаzаk «вільна, незалежна людина; шукач пригод, мандрівник»).

Вперше українські козаки згадуються наприкінці 15 століття, коли вони почали оселятися на землях Подніпров'я, нижче порогів.

Козацтво поповнювалося за рахунок утікачів з різних земель України (хоч були серед них і представники інших народів), які з тих чи інших причин залишали місця свого проживання.

Певний час козаки жили за рахунок воєнної здобичі у боротьбі з турками і кримськими татарами.

У першій половині 16 століття кількість їх ставала все більшою, і з напіввійськового промислу козацтво перетворювалося на окремий стан тогочасного українського суспільства. Вироблялися і усталювалися військова організація, адміністративний устрій, закони і звичаї.

Не раз козацтво починало народні повстання проти національного та релігійного гніту шляхетської Польщі. Зі свого боку Польща намагалася використовувати козаків як військову силу для захисту від нападів татар і турків, задля чого з козаків було утворено реєстрові полки, що перебували на військовій службі у польської держави. Реєстровики залучалися також до військових дій у війнах зі шведами, московитами, німцями.

У 16 столітті українське козацтво утворило свій центр - Запорозьку Січ, що була столицею значною мірою незалежної військової республіки.

У 17 столітті козацтво запорозьке, реєстрове, городове вже утворило провідну верству українського народу і склало основу української держави, що постала 1648 року з початком Визвольної війни під проводом гетьмана України Богдана Хмельницького.

Козацький адміністративно-військовий устрій був поширений на значну частину України.

3 козацької старшини утворилася нова українська аристократія.


Новий устрій проіснував на українських землях до кінця 18 століття, а військові козацькі формування - до 1-ї половини 19 століття.